Україна та світ

№16 27 лютого 2008

Олег ПОКАЛЬЧУК:
"МОЄ ПОКОЛІННЯ РОЗМАЗАЛИ ПО СОВДЕПІВСЬКІЙ СТАНЦІЇ..."

   Бажання створити інтерв'ю з паном Олегом Покальчуком, соціальним психологом, політологом, автором наукових статей та методологічних праць на тему соціальних страхів, політичного лідерства і політичної еліти в мене виникло після того, як я прочитала буквально на одному подиху його книгу «Як правильно сісти в куток. Не думая о медведе». Ця книга, половину якої складають українське-, а половину російськомовні есеї політологічного та психологічного спрямувань, як на мене, є вельми цікавою. Процитувати хоча б такий пасаж: «Наша мова позбулася глибинних значень і потрохи, до радощів маніпуляторів, позбувається сенсу взагалі. Терміни, які втратили «відповідальність», як стверджує один відомий маніпулятор, з легкістю дають змогу «позбутися химери, яку називають сумлінням»...
   Перш за все, що приваблює в особистості Олега Покальчука — це його повноцінне відчуття свободи:
    — Пане Олеже, ви непересічна особистість...
   — Я вважаю свою особистість нормальною. Принаймні так мені казали батьки. Те, що зараз це вважається «непересічністю» — не моя заслуга і не моя провина. Я маю малоприємний характер (так жінки кажуть), і в мене не дуже доМати вмирала в лікарні, я просив побачення з нею, а в цей час мене допитували тварюки. Перед тим вони спіймали за спробу створити студентську підпільну організацію, я вчився в Київському університеті на біологічному факультеті. Мене здав мій однокурсник. Потім він покінчив самогубством. Брат його приходив за нього вибачатися, і я його простив. Хоча не маю такої звички. За тим мене знову арештували. Я викрутився. І змився в Заполяр'я. Працював хто-зна ким, один раз навіть крав їжу — з голодухи. Потім пішло вгору якось все — звідти по пільгах заполярних вдалося потрапити в Московський літінститут. Ну і не без відмазки з боку московських сим-патиків — літбабуня всіх московських тодішніх українців Євгенія Кузьмівна Дейч теж там щось клопотала. Нікому це зараз вже не цікаво. Таких історій були тисячі, і значно драматичніших... Не шкодую ні за хвилиною з того життя.
   — Хто був вашим духовним наставником?
   — У мене не було наставників. Якби вони були, я би, напевне, їх повбивав. У мене весь час були хороші противники, найперший — мій брат Юрко, з яким я зажди люто і дуже конструктивно, роками сварився. Ну, може, ще Юкіо Місі-ма... Батько навчив мене терпінню. Мама — бачити прекрасне. Жінки,
бре з мистецтвом компромісів. Але мені цікаво жити. Ковтати дорогу, жінок, природу, мистецтво — мої ровесники вже здебільшого в холодильнику, а я ще захланно клею дурня. Декому зі знайомих це до вподоби, дехто мене навіть любить. Не переконаний, що це надовго. Моє покоління розмазали по совдепівській стінці, а мені вдалося вивернутися. От і вся не-пересічність.
   — Чи був у вас письменницький досвід в юнацтві?

��   —   Письменницький   — ні, бо письменництво тоді — це те, що зараз на зразок статусу нардепа. Каста небожителів. Я щось таке писав, наївне і щире. Вірші, прозу. Перекладав із англійської, іспанської, польскої, литовської... Вже не пам'ятаю що. Друкували!!! Все це завдяки старшому братові, бо таких літературних ідіотів, як я, в ті часи було, хоч греблю гати. Вони всі згинули в літгуртках А я якось вижив. Юрко мій все це складає в акуратні архівні стоси і знає більше за мене.
   — Свого часу вам довелося податися до Норильська — чим це було продиктоване?
   — Паскудна і банальна історія, молоде покоління її просто не втне, навіть якщо передивиться фільм «Жизнь другіх» та почитає «Нєви-носімую льогкость битія» чи Гавела і Бжезінського на ніч. КГБ затисло мене в куток, не давало ніде працювати і тупо весь час вербувало.
які мене любили, і чоловіки, які ненавиділи, були однаково прекрасними вчителями. Я всіх їх пам'ятаю.
   —   Яку ви сповідуєте філософію?
   — Називається — «дайте мені спокій». Який шлях, така і філософія. Це все понти для бідних, що є одна життєва позиція, якої треба неухильно дотримуватися, і в кінці життя тобі поставлять файний гла-мурний пам'ятник, але тобі це вже буде ні до чого. Коли ти замерзаєш в тундрі, і тобі відмовляють руки, то тебе ніяка філософія не зігріє, тільки добрий спирт.
Коли ти ведеш мотоцикл, то в тебе є тільки відчуття дороги. Чотири колеса везуть тіло, а два — душу. Якщо ти думаєш, робити щось чи не робити, то краще не роби. У Штатах я би голосував за республіканців, а тут взагалі на вибори не ходжу. Напевне, консерватор. А ще ненавиджу політкоректність.
Коли всі занадто дістають, перечитую «Хагакуре Бусідо». Але самогубство не рекомендую, пробував. Це не вихід.
   —   Що ви можете сказати про сучасний політичний стан в країні?
   — Поганий стан, що тут скажеш? Суцільні імітації. Хоча я й сам доклався до того, щоб він таким став. Каюся тепер. Таке враження, що українцям не треба особистої свободи, а весь їхній спротив — від образи, що їм не дали посад в системі або щось вкрасти. Але Президент
Ющенко — дивний і, водночас, класний чувак. Трагічна постать, бо навряд чи його належно оцінять — жаба задушить оцінювачів. Україні поталанило черговий раз. Людина, яка пережила власну смерть, — це серйозно, і його супротивники просто не розуміють, з ким мають справу. Росіяни — ті взагалі не дуп-лять, що такі люди можуть існувати в природі, їхні вашингтони або виїхали, або — сидять.
   —   Яких «підводних каменюк» слід остерігатися в політичному процесі в подальшому?
   — Тих, що у еліти за пазухою. Еліта буде продавати одне одного, доки це не девальвується остаточно. І її не викине геть нове покоління. Межа цинізму в цих прошарках ще не досягнута. Як і межа наївності в так званому «електораті». Україна — розмінна монета в європейській грі, нас також будуть продавати Америці. Втім, у нас ще нікого з провідних політичних постатей не вбивали. Так що я би по-остерігся «синдрому Кеннеді».
   — Чи можна щось прогнозувати щодо векторів розвитку української політики в найближчі два роки?��   — Та які там вектори? ВТО і всі економічні збитки, які видаватимуть за перемоги. Президентські перегони і вся їхня істерія в вінта-жному   стилі   Гінденбург-Гітлер. Два роки — нічого не зміниться радикально. Взагалі для громадян ніколи нічого не змінюється, доки одного разу за ними вночі приходить КГБ або Гестапо. Політики змушені будуть пояснювати народу, чому в економіці так фігово. Бо в школі цього ще не вчитимуть, а треба було б років 16 тому починати. Українська політика — вторинна, транзитна. Це не погано і не добре, але не треба дутися, як жаба на вола при цьому і патякати електоральні нісенітниці.
   — Чи стане колись Україна соціальне орієнтованою державою?
   — Держава ніколи не буває соціальне орієнтованою, читайте класиків. Це апарат придушення особистості суспільством. Така її природа, хоч якими б порядними були вожді. Адольф Алоїзович взагалі був вегетаріанцем.... а Сталін голосу ніколи ні на кого не підвищив. Буде так: лю-
ди потроху вивчать у школі про громадянське суспільство і одного разу заходяться вживати це на практиці. Отупілі чиновники поведуться, як у кафкіанських текстах, і станеться якась нова революція. Держава — це кожен з нас, а не тупі клерки, які поволеньки втовкмачують про необхідність поклоніння їм, коханим. Соціальна орієнтація настане тоді, коли кожен селянин знатиме, як «пос-троїти» клерка і зняти його з роботи за «розводняк».
   — Яким проблемам присвячена ваша наступна книга?
   — Ця книга буде про екзистен-ційний вибір українських еліт в критичні періоди історії. Поки що він не виглядає оптимістичним. Ницість і героїзм, жлобство і духовність, відчайдушність і хуторянство... напевне, вона теж буде книж-кою-провокацією. Бо є купа дебілів в українській історії, і не менша купа відчайдухів. Хто на що більше впливав? Проблема...
   — Коли ви вперше потрапляєте в якусь нову країну, що саме ви прагнете побачити там спочатку?
   —   Я люблю подорожувати на мотоциклі, то ж найперше — це хороша заправка з усіма вигодами. Пиво. Ну, добре дорожнє покриття. Найкраще покриття —
в Норвегії. Подорожі — це прогнозоване очікування.
   — Яка подорож найбільше   вразила останнім часом?
   — У Норвегію. Біля льодовика — здається, Йор-далесбрінн. Я готовий був там вмерти. Синій лід, якому тисячі років, вода, яку п'єш з озера... Я зрозумів, якою колись була Земля. А ще бачив торік статую св. Анни роботи майстра Пензеля — проїздом зі Львова до Києва, в Олесь-кому замку — здається, у мене був катарсис...
   — Якби ви опинилися раптом на самоті на якомусь далекому, безлюдному острові — які б книжки ви бажали мати при собі?
   — Та знаю я цей тест... я
ж психолог. От є непогана книжка для виживання англійського спецназу SAS — вона би знадобилася. Повірте, це всефігня. Коли ти опиняєшся сам на сам з природою — тобі не до книжок. Якщо через півроку не збожеволієш, то наступні десять якось проживеш. Ну, як в подружньому житті. Не переоцінюйте силу книжок. Може, Біблія, Коран, Веди — виняток.
   — Про що ви мрієте?
   — Перше. Щоб комуняк не було в парламенті. Дуже примітивно і нетолерантно, хай би були... але я нічого з собою зробити не можу. Всі покійні родичі до третього коліна були б щасливі. Друге. Щоб хтось з громадян дав якомусь депутату прилюдно по пиці, будь-якому — просто так. Від душі. Бо наболіло. І щоб його не посадили! Оце буде демократія. Третє. Щоб мої діти ішли своїм шляхом у житті і не наслідували мене.
А ще мрію — про новий мотоцикл. Об'ємом не менше 1.500 кубиків. І щоб хороша рок-музика, і нормальний секс — не закінчувалися ніколи...
Спілкувалася Анна ЛОБАНОВСЬКА.

ВІДРОДЖЕННЯ ЛЮДСТВА ПОЧИНАЄТЬСЯ ІЗ СЕЛА НА ПОРОССІ

   Принаймні в цьому впевнені майже чотири тисячі мешканців села Фурси, більшість з яких мають прізвище Фурсенко.
   Полтавщина останніми роками має вельми непоганий вигляд на тлі інших сільськогосподарських областей. Хлібороби тут збирають 10 відсотків врожаю зернових. Але саме цього року аграрії краю можуть і повинні зробити технологічний ривок, інакше — застій і скочування назад.
   Такий висновок можна було зробити з тієї цікавої розмови, яка йшла на нараді у Полтаві в присутності керівників області та заступника міністра аграрної політики Юрія Лузана.
   Що повернемо землі-годувальниці?
Серед тих важливих ланок, взявшись за які, можна витягти весь ланцюг, начальник Головного управління агропромислового розвитку ОДА Олександр Сень назвав внесення міндобрив.
   — Навіть за умов подорожчання без них ми не обійдемося. В області торік на гектар у середньому внесено по 56 кг діючої речовини добрив. Це більш-менш непоганий результат, але не найкращий у державі. Слід уже нинішнього року довести цей показник як мінімум до 90 кг діючої речовини на гектар. Тобто найближчими роками повертаємося на позиції, що їх мали у 90-х. Такого рівня за останні 3 роки вже досягнуто у Шишаць-кому районі, близькі до цього Но-восанжарський і Машівський райони. На жаль, більше виносять із землі, ніж вносять, хлібороби Решети лі вського, Чутівського, Гадя-цького, Кобеляцького й інших районів, і цей список завершує Зінь-ківський район, де вносять лише по 13-18 кг діючої речовини на гектар. Це позавчорашній день.
   Органічне землеробство стимулювати законодавче
На нараді говорилося, що Полтавщина має гарний досвід органічного землеробства у господарстві «Агроекологія» Семена Антон-ця (Шишацький район), і є господарства, готові працювати за такими технологіями. Але не прийняті законодавчі та нормативні акти, які б регулювали і стимулювали виробництво екологічно чистої продукції. Отож, втрачаємо час, коли інші країни стимулюють своє органічне землеробство.
   Програма державної підтримки технічного переоснащення села себе виправдала
   Обсяги закупівлі сільськогосподарської техніки з кожним роком зростають. Торік її придбано на 373 млн. грн., що на 122 млн. більше, ніж у 2006 році, і вдвічі більше, ніж у 2005.
   Область сповна використала всі можливості державної підтримки технічного оновлення. Лише 30-ві-дсоткової компенсації отримано 7,3 млн. грн., і за цією програмою закуплено техніки на 22,6 млн. грн.
Але не всі, хто купував техніку, одержали компенсації. Ліміт хоч і було збільшено, але його не вистачило, щоб задовольнити всі заявки. Область могла б використати суму вдвічі більшу, якби була надана.
Начальник управління вважає: це є свідченням того, що ця стратегія ефективна, нормально сприймається виробником. Вона дозволила селянам Полтавщини придбати торік тракторів удвічі більше, ніж позаторік, а комбайнів — на 60% більше.
— Питання не в тому, щоб придбати якусь одиницю техніки, — говорить О. Сень. — А в тому, щоб відпрацювати технологію, і вже під неї закуповувати необхідний набір технічних засобів.
Українським аграріям
знадобиться німецький
досвід

Учасники наради обговорили пропозиції до змін у вітчизняному законодавстві у зв'язку з відміною мораторію на продаж землі та вступом України до СОТ. У січні 2008 року делегація з Полтавщини відвідала Німеччину, де переймала закордонний досвід функціонування ринку землі. Представники влади та керівники агроформувань побували в Нижній Саксонії — одному з найрозвиненіших сільськогосподарських регіонів, і запозичили чимало напрацювань, які можна використати в Україні. Чітко, прозоро і надійно — так земельні відносини побудовані в Німеччині. І саме так вони мають розвиватися і в Україні. Верховна Рада мусить схвалити законопроекти, які врегулюють земельні відносини після відміни мораторію та дадуть змогу адаптуватися сільгоспвиробникам до умов Світової організації торгівлі. Перша принципова відмінність нині між законодавством Німеччини та України
— у німців акт купівлі-продажу після посвідчення нотаріусом автоматично не набуває юридичної сили. Це запобіжний засіб тіньовим схемам купівлі-продажу землі. У Німеччині цей акт надсилають до спеціальних комісій, на кшталт тих, що діють у нас при районних радах, і вони вивчають, яка структура хоче придбати землю. Кожен виробник, який хоче це зробити, має бути зареєстрованим у Земельній палаті — на-півдержавному органі, який мо-ніторить діяльність сільгоспвиробників. У такий спосіб унеможливлюється придбання землі структурою, яка не має стосунку до сільського господарства. Далі земельну ділянку пропонують придбати місцевим аграріям, і якщо їх влаштовує ціна, пріоритет віддається саме їм. І вже тільки після їхнього рішення купити землю може немісцевий виробник. При цьому діє механізм захисту від спекуляцій при купівлі-продажу. Якщо власник свідомо занизив ціну, бажаючи отримати решту готівкою і не сплачувати податки, ділянку знов-таки пропонують за цією ціною місцевим виробникам, по-збавляючи власника можливості отримати тіньовий прибуток.
Якщо ж хтось пропонує надмірно завищену ціну, аби скупити землю, різниця між ринковою вартістю та запропонованою до власника землі не потрапить, її перераховують до бюджету.
Як захистити пенсіонерів, котрі продають землю
Нині власники паїв регулярно отримують орендну плату за землю. Після продажу землі вони отримають гроші, які рано чи пізно скінчаться, тоді як орендної плати у них вже не буде. У Німеччині діє механізм захисту людей пенсійного віку, які продають землю або передають її в спадок. Новий власник чи спадкоємці землі зобов'язані пожиттєво виплачувати рентну плату колишньому власнику — невеликий відсоток від господарської діяльності на цій земельній ділянці. У такий спосіб відбувається заохочення власників паїв до продажу землі. Адже, продавши землю, вони фактично продовжують отримувати за неї плату і вирішувати свої нагальні проблеми.
Адаптація
сільгоспвиробників
до вступу у СОТ
Найболючіше питання для українських сільгоспвиробників — скасування нульової ставки ПДВ. В Україні вона може сягнути 20%, тоді як у Німеччині діє ставка 9%, і, до того ж, не прямо для виробників, а на їхню кінцеву продукцію. У сусідній Польщі ця ставка встановлена на рівні 4%. Частина вітчизняних сільгоспвиробників може не впоратися з високим податковим навантаженням в умовах надзвичайно високої конкуренції, тому на Полтавщині пропонують центральним органам влади переглянути відповідний Закон та розмір ставки ПДВ для сільгоспвиробників, аби підтримати цю галузь на перших етапах вільної конкуренції після вступу до СОТ.
Ганна ДЕНИСКО.
НІВРОКУ
ЗАХИЩАЙМО ЗЕМЛЮ, ЯК... НІМЦІ
Згадане село бере свій початок від однойменного хутора, який був родовим маєтком білоцерківських бояр-козаків Фурсів. А перші документальні згадки про нього сягають кінця XVI століття. Як справжнє історичне поселення, Фурси мають власні герб і прапор з елементами, що символізують мудрість, владу й достаток, а також свій славень.
Нині село Фурси, з населенням близько 4 тисяч чоловік, яке лежить поряд із районним центром — Білою Церквою, є одним з найбільших у районі. Про комплекс меншовартості, на який начебто хибують українці, в цьому мальовничому селі й не здогадуються. Тут дбають про потреби освіти, культури та мистецтва. У селі — найбільша й одна з кращих у районі загальноосвітня школа, три бібліотеки, одна з яких — наукова, Будинок культури з актовим і виставковим залами. Рішенням Фурсівської сільської ради створюється музей етнографії та мистецтва, який поповнять колекціїтворів і оригінальних виробів народних майстрів, якими славиться село. Люблять тут проводити й різні культурні та спортивні заходи під час святкування Дня Незалежності, Дня Перемоги, Дня молоді, свята Івана Купала та Дня села. І в цьому не останню роль відіграє Фурсівсь-ка сільрада. Окрім того, що посідає вона призові місця в себе в районі, як взірець господарювання серед місцевих рад, розвиває сільська рада й міжнародні контакти. Зокрема, підтримує дружні зв'язки з польським селом — гміною Скши-шув Тарнувського повіту та благодійною організацією «Божі приховані скарби» (США). Власне, без підтримки чи безпосередньої участі Фурсівської сільської ради, очіль-ником якої вже другий термін поспіль є Микола Фурсенко, колишній кадровий військовий, а нині полковник запасу та ще й козацький генерал, у селі Фурси не проходить жодний просвітній або культурний захід.
От і нещодавно, за підтримки адміністрації сільради, у виставковому залі Фурсівського будинку культури відбулася презентація незвичайної і наразі єдиної в Україні галереї «Історія людської цивілізації», відкритої представниками Київського центру Брахма Кумаріс Всесвітнього Духовного Університету (БКВДУ). З вітальним словом до сельчан звернувся представник БКВДУ й один з ініціаторів відкриття галереї, уродженець цього
села Леонід Фурсенко, котрий розповів про зародження ідеї щодо її створення. Відтак учасники програми були ознайомлені з експонатами галереї, які дають змогу усвідомити духовну природу людської свідомості та її вплив на весь розвиток історії світової цивілізації від її' початків до сьогодення.
Цей захід здійснювався в рамках соціальне значущого проекту «Естафета позитивних змін», присвяченого 70-річчю діяльності БКВДУ — міжнародної громадської благодійної організації, що надає освіту у царині моральних, духовних і соціальних цінностей у понад 8000 філій у 130 країнах, проводячи програми з питань свідомості та позитивного мислення, самоуправління й управління стресом, здорового способу життя тощо, а також є членом і генеральним консультантом ООН, партнером ЮНЕСКО та визнана ООН «Вісником миру». Мета БКВДУ — вдосконалення людської особистості, соціальне оздоровлення суспільства, закладення підвалин для кращого світу на основі загальнолюдських життєвих цінностей і загальної гармонії.
Проект «Естафета позитивних змін», про який учасники презентації також отримали уявлення, покликаний нести світло добра та миру, охопивши 207 міст на теренах країн СНД і Балтії, у тому числі в Україні. Місія проекту — надихнути людей зробити моральну культуру
основою життя, створити єдиний простір позитивних змін у суспільстві. Час для позитивних змін настав, а тому кожен може наблизити реальні позитивні зміни у цьому світі та відчути практичні зміни у своєму житті, почавши із самого себе. У чому ж полягає позитивність змін, які пропонує проект? «Естафета позитивних змін» — це: позитивний я, позитивне ім'я, позитивний дім, позитивний колектив, позитивне місто, позитивна країна, позитивний світ. Девіз проекту: «Змінюсь я — зміниться світ навколо мене». Проект триватиме до вересня 2008 року і здійснюватиметься в найрізноманітніших формах, як-от: конференції, лекції, круглі столи, семінари, тренінги, діалоги, ігри з розвитку позитивних якостей особистості, виставки, фестивалі, відео-та культурні програми.
Почесними гостями вищеназваної
програми заходу були фурсівський сільський голова Микола Фурсенко та директор сільського Будинку культури, депутат Фурсівської сільради Василь Трохименко. На думку Василя Миколайовича, організаторами заходу був поданий незвичайний і дуже корисний матеріал щодо інтерпретації історії людства з погляду духовності. А сільський голова Микола Іванович Фурсенко у своїй промові наголосив, що те, чим займається Духовний Університет, є наукою, і подані ним експонати дають змогу кожному усвідомити собі, хто ми є, звідки ми прийшли та куди йдемо, які існують закони духовного розвитку й занепаду людства. Він зазначив, що відкриття галереїу Фу-рсах є важливою подією в житті села у соціальному, культурному й духовному розумінні.
Сергій ФУРСЕНКО, член Київського центру БКВДУ.